Договір дарування як вид угоди з передачею квартири у власність, застосовується між близькими родичами. Але такі дії не допоможуть ухилитися від виконання грошового зобов’язання.

Обставини справи

Між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, на підтвердження якого надана розписка позичальника, відповідно до якої відповідач взяв на себе зобов’язання повернути позивачу грошові кошти, а в разі неповернення грошових коштів передати у власність позивачу квартиру, яка належить йому на праві власності.

Відповідач в добровільному порядку свої зобов’язання за договором позики не виконав. Тому було відкрито провадження про стягнення боргу за договором позики.

В цей момент відповідачем було укладено договір дарування квартири синові. Він вважав, що відчужуючи за безвідплатним договором належне йому на праві власності нерухоме майно своєму синові, будучи обізнаним про судовий розгляд справи за позовом про стягнення з нього заборгованості, переслідував єдину мету – ухилитися від виконання грошового зобов’язання за рахунок відчужуваного майна та зберегти його від примусової реалізації в рахунок погашення заборгованості за можливим рішенням суду про стягнення з нього боргу за договором позики.

Позивач вважав, що укладений між відповідачами договір дарування не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, у зв’язку з чим є фіктивним.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами  є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1873цс16, від 23 серпня2017 року у справі N 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) не відступила від зазначених вище висновків Верховного Суду України та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов’язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства, заборони суперечливої поведінки та недопустимості зловживання правом.

ВС справа справа № 263/16179/18 від 28.04.2021