Право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і за вибором потерпілого вимога про відшкодування шкоди може бути пред’явлена безпосередньо до винної особи, навіть якщо його цивільно-правова відповідальність застрахована, тому суд відмовити в такому позові.

Так позиція Верховного суду міститься Постанові від справа № 344/10730/15-ц від 14 лютого 2018 року. 

Позивач звернувся з позовом про відшкодування шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 березня 2016 року позов задоволено частково і стягнуто з Відповідача матеріальну шкоду.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2016 року апеляційну скаргу відхилено та залишено без змін рішення першої інстанції.

Касаційна скарга Відповідача була вмотивована тим, що Позивач не має права на отримання відшкодування, оскільки він не є власником транспортного засобу, якому внаслідок дорожньо-транспортної пригоди завдано механічних пошкоджень. При цьому посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії та реєстраційний документ на транспортний засіб не є належними і достатніми доказами законності підстав для володіння автомобілем. Крім того, суди не звернули увагу на те, що його цивільно-правова відповідальність на момент вчинення дорожньо-транспортної пригоди була застрахована, а тому відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов’язок відшкодувати шкоду покладається на страховика.

Вирішуючи питання правильного застосування матеріального і процесуального права судами попередніх інстанцій  ВС виходить з того, що Стаття 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно до яких належить право володіння. Речове право на чуже майно, як і право власності, носить абсолютний характер. Суб’єкт речового права на чуже майно вступає у відносини з усіма іншими суб’єктами, хто його оточує.

Таким чином, абсолютний характер речового права проявляється в тому, що порушником речового права на чуже майно може бути будь-яка особа із числа тих, з ким він вступає у відносини.

Відповідно до статті 396 ЦК України правила про захист права власності, які встановлені главою 29 ЦК України, поширюються на речові права власності на чуже майно.

Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав.

Факт правомірності володіння майном є достатньою підставою для особи, яка володіє речовим правом на чуже майно, для звернення за захистом цього права.

Згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК України під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо).

Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеного у постанові від 3 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14.

Відповідно до статей 1166, 1187 ЦК України шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала.

Обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, – незалежно від наявності вини.

З огляду на презумпцію вини завдавача шкоди (ч. 2 ст. 1166 ЦК України) відповідач звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ч. 5 статті 1187 ЦК, п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК).

Потерпілий подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є завдавачем шкоди або особою, яка відповідно до закону зобов’язана відшкодувати шкоду.

Доводи про те, що на момент вчинення дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність заявника була застрахована, а тому саме страховик повинен відшкодувати завдану шкоду, є безпідставними, оскільки особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд ч.1 ст. 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (ч. 2 ст. 14 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Згідно із ч. 1 та 4 ст. 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, у якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.